Герой цього інтерв’ю — Василь Гриценко на позивний «Чучупак», боєць роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі». Під час штурму ворожих позицій під Купʼянськом Василь втратив ногу, але не втратив дух. Відео, на яких хлопець тренується на одній нозі, облетіли соцмережі. АрміяTV поспілкувалась із цим воїном.
Із Сумської області вони тікали, як собаки…
Що робити, коли почалося широкомасштабне вторгнення? Василь «Чучупак» Карпенко запевняє, що навіть питання такого не мав. Ні він, ні його друзі з руху «Гонору».
— На нас вийшли з Генштабу і сказали, що є завдання. Потрібно було провести розвідку. Тобто по максимуму старатися збирати інформацію щодо техніки і так далі.
Врешті ми штурманули з іншим підрозділом ССО село Рудницьке. Вороги вже тікали, як собаки, і конкретно після цього бойового завдання почали тікати якраз із Сумської області. І ми поїхали їх наздоганяти. «Дихали» їм у спину, — згадує Василь.
Потім — оборона. 67-й бригаді, у складі якої воювали хлопці з «Гонору», дістався надскладний напрямок. «Чучупак» розповідає, що роздивлявся пізніше на супутникових картах їхні тодішні позиції — вони досі вкриті «віспою» від прильотів, буквально кожен клапоть землі посічений вибухами.
Трималися тоді на морально-вольових. В обороні, каже «Чучупак», йому було дуже складно. Легше вже штурмувати.
«Ми завжди були „на дзвінку“, як пожежники…»
Найскладніший момент війни для «Чучупака» — Куп’янськ. Там він втратив багато друзів. Тоді вони знову поїхали «пожежниками» — гасити черговий прорив.
— Ми до цього перед Куп’янськом були в чотирьох точках за тиждень. Я навіть сумки не розпаковував. Ми завжди були «на дзвінку», реально як пожежники. У Куп’янськ нас якраз закинули, тому що там прорвали дуже багато.
І нас закинули туди, щоб ми відштурмовували. Завдання було дуже складним. Найскладніше із тих, мабуть, які доводилось виконувати. Ми знали, що їдемо на мужицьку перестрілку, — констатує він.
«Підходить до мене з криком: „Ти хочеш жити, братан?“. Я кажу: „Хочу!“»
Тоді вони потрапили в засідку. Для тих, хто знає, каже «Чучупак», цілком зрозуміло, що вийти живим із цієї історії дуже важко.
«Чучупак» дістав кулю в стегно. Коли затискав рану турнікетом, найбільше боявся знепритомніти. Адреналін гатив у голову, згадує «Чучупак», і тоді думав лише про те, що треба робити все швидше. Знав — якщо потрапило в артерію, за хвилину кров витече.
— Я почув команду «відкатуємося двійками зліва направо, до молодняка». Пацани почали відкочуватися. Зібрав волю в кулак, підвівся — під час стрілянини. Фарт, війна — це фарт. Піднявся і просто почав на одній нозі туди бігти, до хлопців, там метрів п’ятдесят було. Добіг, впав, кажу, все, пацани, тягніть мене, — знову переживає той день боєць.
Евакуація була дуже важкою. Поранених через густий молодий ліс тягли понад три години. Часто зупинялися, займали кругову оборону, відстрілювалися.
— Я дуже сильно завдячую хлопцям, які реально всі були виснажені максимально. Вони знайшли в собі сили і витягнули мене.
Мій товариш, він такий здоровенний пацан, кілограмів 110.
В один момент він так от підходить до мене з криком: «Ти хочеш жити, братан?». Я кажу: «Хочу!». «Ну, якщо ти хочеш жити, то давай!». І на одній нозі, за плече і пішли. Він мене дотягнув до кінця.
«Люди з дуже великим досвідом вирішували питання, відрізати мені ногу чи ні»
Потім був медевак, стабілізаційний пункт, госпіталь. «Чучупак» каже, що пережив момент, коли довелося погодитися на ампутацію ноги. З лікарями ледь не бився.
— Під час операції він мене розбудив якимось там уколом чи чим, я просто варений. Він мені говорить: «Є пів години, або ти помираєш, бо нирки „стоять“, або треба ногу відрізати». Я йому говорю: «Ти відрізати нічого не будеш, набирай номер!».
Ну і там уже люди, скажімо так, з дуже великим досвідом вирішували питання, відрізати мені ногу чи не відрізати. Так вийшло, що це потрібно було, — говорить «Чучупак», досі не надто радіючи спогаду.
«Дорогою з одностороннім рухом на візочку їду. За мною — машин зо 20…»
Потім було ще важче, зазначає «Чучупак». Виживши в проклятому лісі, він повільно помирав від спустошення в госпіталі. Каже, було дуже погано. Нереально.
За кілька днів прийшла злість на весь світ. На його шляху було краще не стояти, навіть не дивитися в його бік. Він кидався навіть на друзів, які, як йому здавалося, дивилися на нього з жалістю.
— У Львові я був у військовому госпіталі… Я кажу, що потрібно в магазин. «Не можна!». Я сідаю на візочок, їду і дивлюся — там бордюри, тротуар, і немає заїзду. Та пішли ви всі! І тупо дорогою з одностороннім рухом, на візочку, їду.
За мною їде, не знаю, машин 20, мабуть, чи 30. Ніхто, звичайно, мені не сигналить, я їду. Ну, от настільки я був злий, настільки мені було погано, що мені було взагалі пофіг на оточуючих і на все, що відбувається навколо, — хитає головою «Чучупак».
Проте потроху він все ж відходив. Допомогла реабілітація і спілкування. А ще — тяжка робота в тренажерці.
— Реабілітолог зайшла і говорить: «Вставай, поїхали. Там збираються всі пацани, хто на реабілітації, поснідаємо в центрі, на площі Ринок».
Я туди прийшов і познайомився там з таким бородатим пацаном. Ми з ним подружилися, він через день прийшов до мене в палату, говорить: «Нумо вставай».
Я кажу: «Куди вставай?». У мене тиск, мені реально дуже погано.
Він: «Так, вставай, підемо трішечки „качнемося“ — все буде нормально».
А він десь уже чотири місяці там лежав, у нього також немає ноги. Ми почали займатися, ну, і все, воно пішло і поїхало…
«Він показує їм відео. Вони: „Ого!“ — і… оживають»
Саме тоді й почалася інстаграм-фєєрія «Чучупака». Він почав виставляти фото і відео з тренувань, перегляди росли в геометричній прогресії. Нині на заняття спортом ветерана дивляться тисячі. Виявилося, що людей його відео фантастично мотивує. А це, насамперед, мотивує його.
— У мене є друг Масі Наєм, він їде по госпіталях, бачиться з пацанами, які були такими, як я, тільки-тільки після операції. Вони розчаровані повністю в житті, вони не знають, що буде далі.
Він приїжджає до них, показує відео. Говорить, що оце пацан два місяці тому так, як ви, лежав тут. Вони: «Ого!» — і… оживають. Він мені колись це розповів, мене реально це змотивувало знімати ще більше цих відео, — каже «Чучупак».
Тепер відео власних рекордів надсилають йому. На них піднімають нереальну вагу і займаються кросфітом важкопоранені ветерани. Це мотивує його так само, як і підтримка родини. Без якої, каже «Чучупак», він би не виборсався.
Наразі мета у ветерана Василя Гриценка єдина — бути корисним. Він наголошує: коли йшов воювати, не мріяв зазнати поранення і на цьому закінчити, адже завданням було — знищити ворога, вигнати його геть. І нині, переконує боєць, — нічого не змінилося.