Підбірка красивих віршів про війну, які не залишать байдужими
Весь світ завмер в очікуванні лиха,
Що йде до нас із півночі війна…
В моєму ж серці все напрочуд тихо…
Може, тому що скоро вже весна?!..
Може, тому що є ще Бог Всевишній —
Він є початок всього і кінець!
І… скоро розцвітати білій вишні,
І йти з весняним вітром під вінець…
Може, тому що скоро зІйде грядка,
І що травою в луках зашумить…
Бо все в цей світ приходить по-порядку —
Та лиш Йому відома точна мить!
І тільки Він один, напевне, знає,
Що все, що було досі — недарма!
Я думаю, моя душа не крає,
Бо буде в нас ще не одна зима.
Ще поживем. Відборем. Відвоюєм.
За нами — правда і предвічний Бог!
Ще на кремлівських стінах намалюєм
Тризуб і прапор наших перемог!
А поки що… Готуймося до бою —
Божих дітей проти дітей пітьми.
Точім слова і чистьмо свою зброю —
Бо в Бога йде весна після зими…
Мені є Кого захищати,
бо Я — Україна-Мати,
Я маю Синів і Дочок,
Я маю квітучий Садочок,
Я маю високеє Небо,
і Сонце… чого іще треба?
Я маю Ліси зелені,
і Ріки, і синєє Море,
Поля і високі Гори…
Я маю Міста і Села,
де лунає Пісня весела,
хай їх обходить війна і горе…
Я маю Що захищати,
бо Я — Україна-Мати,
Я маю козацький Дух волі
і хочу Нащадкам щасливої Долі!
-А можна я піду із вами?
-Не можна, залишся синочку.
Ти будеш моїми руками
Вбиратимеш тата сорочку.
Ти будеш любить Україну,
Майбутнє у неї вкладати.
Ось бачиш-навколо руїни,
Потрібно все відбудувати.
-Я хочу з тобою матусю,
Навіщо мені ця свобода?
Не думай, я геть не боюся,
Та просто тебе дуже шкода…
-Синочку рідненький, мій скарбе,
Ми з татом завжди із тобою.
Ти виростеш мужнім і гарним,
І зникне вся біль із журбою.
-Не зникне, матусю, ніколи!
Я візьму у руки меча!
Бо все стало пеклом, відколи
До нас увірвалась русня.
Я буду тебе захищати,
Країну, родину і дім!
Нікому вже нас не здолати,
Ми сильні господарі в нім!
Замовкла матуся навіки,
Застигли в повітрі слова.
І линуть кривавії ріки,
Сивіє його голова.
Всю мужність від мами і тата
малесенький син перебрав,
Для того щоб ворога вбити,
який і його убивав…
Ти чекаєш його із війни
Московитська дружино, чекаєш…
Руки в нього по лікті в крові,
А у грудях вже серця немає…
Він – істота, чорніша за ніч,
Їде з Бучі, твій «освободітель»,
Привезе тобі крадену річ,
Що з дитини зірвав, перш ніж вбити…
І сережки та ще й золоті
Привезе… Та даремно радієш…
Бо сережки оті у крові,
А її ти повік не відмиєш…
Ще парфуми пахучі такі,
Пів флакона, доволі багато…
Донці, туфельки, майже нові,
Що із ніжок малесеньких зняті…
Як ти спатимеш, жінко, скажи?
Серед всіх цих трофеїв кривавих?
Що тобі привезе із війни
Твій невоїн, бездушний, лукавий…
Нечестивий загарбник і кат,
Із прогнилим нутром кровопивці,
Не врятує новий аромат
Від пекельного смороду вбивці…
Не хоче НАТО закривати небо,
Над Україною гуркочуть літаки…
О Господи, ми молимось до Тебе:
Закрий, над нами небо нині Ти!
Візьми нас, молим, під Свою опіку!
Це Твоя битва, правда ж, не спроста…
Клекоче зло, у тілі чоловіка,
І проти Тебе точиться війна…
Сьогодні Україна – поле бою!
Воюють ангели за правду і добро!
Сьогодні бій між світлом і пітьмою!
І буде так, як писано було́!
І буде батько і щаслива мати,
І будуть діти, вільні від ярма,
І щезне ворог, що у нашу хату
Прийшов з мечем – загине від меча!
Журавлі летять спокійним клином,
Розрізають синю височінь
І летять, курличуть безупинно
В далечінь, безкрайню далечінь.
Вийде мати одинока в поле;
В самотині піде по ріллі,
Уклоніться жінці сивочолій
Журавлі – солдати – журавлі
Повесні вона вас виглядає,
Як зоря з зоріє над селом,
І чекає, все ж таки чекає.
Може, син торкне її крилом.
Я сидів у холодній калюжі,
А на голову крапав дощ…
Як там мама, кохана, друзі…
Пролітав увесь вихор думок…
Ось товариш мій Вовка убитий,
Вчора з ним ми пили чайок,
А сьогодні снайперська куля
Прилетіла йому у висок…
Я укутав Вовку бушлатом,
Йому холодно, хай поспить…
А на ранок скажу його матері…
Господи, як воно болить…
Мені б,Вовчик, дожить до ранку,
Поки обстріл ворожий свистить…
А тоді, я тобі обіцяю,
Буду ворогу за тебе мстить..
Я сидів у холодній калюжі,
Вже і дощ змінився на сніг…
Ну а ті чорти проклятущі
Лиш сміялись ракетам услід…
Стоїть малюк, закривши оченята,
На личку рана, куртка вся брудна,
До ротика підносить рученята,
А у кремлі радіє сатана!
Де дівся дім, де іграшки поділись?
Де ліжечко, в якому тихо спав?
Де теплий плед, під ним із татом грілись,
Коли мороз за носика щипав.
Де книжечка із добрими казками?
Машинки, ними грався з дідусем.
А де усе, що так любила мама?
Куди, скажіть, поділося усе?
Стоїть малюк, не може зрозуміти,
Що він зробив поганого комусь.
Чому сидять заплаканії діти,
І стогне чийсь згорьований татусь.
Бабуся в крик і падає на землю,
Благає всіх: «Рятуйте, поможіть!»
Бо десь отам, у цій руїні темній
Її донька з онуками лежить.
Це будуть перші згадки із дитинства:
Руїни, сльози, страх і крик людей.
Навіки закарбується це звірство
У душах всіх скалічених дітей.
Він снайпер, йому шістнадцять, воює рік
Говорить тихо, чується, наче крик
Змінив батальйон, локацію, позивний
Був “Чистий”, став – так вирішив сам – “Брудний”
То як, відчайдушно волати у майбуття,
Що ж це за життя, коли воює дитя?
І де ж та школа, його батьки, профспілки,
Коли приклад до ще неголеної щоки?!
Батько помер, в свій час він пройшов Афган,
Сину казав не вірити ворогам,
Відвів за руку в секцію зі стрільби
Сказав: це тобі знадобиться для боротьби
І – досить. Справді зараз зовсім не хочу
Писати, що в хлопця холодні дорослі очі
І він їх відводить, коли говорить про бій,
З якого не вийшов друг його фронтовий
Це правда, але пласкі затерті слова
Такі ж дурні, як питання “Чи ти вбивав?”
Тож ми мовчимо, цукерки їмо, а з рації
Хтось знову горлає “Трасери” – а що це, трасери?
Він покинув мене з самого ранку,
Відлетів у небесну блакить…
Моє серце, душа, кохання
Відтепер у земельці спить…
Моя доле, чого ж так гірко?
Чому ти не шкодуєш мене?
Я вдова і тепер навічно,
Мій солдат боронить мене.
Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,
розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах,
вивчу всю, як створив тебе бог.
І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках!
До укусів тебе цілуватиму,
щоби стерти із пам’яті жах,
щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.
І якщо нас помилує фатум —
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.