Підбірка красивих віршів від відомої української авторки Ліни Костенко
“І не дивуй, що я прийду зненацька”
І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком, одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко, і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу, збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу», це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас…
“Виходжу в сад, він чорний і худий”
Виходжу в сад, він чорний і худий, йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами – сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова…
“Вечірнє сонце, дякую за день!”
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.
“Ще трохи…”
Ще трохи, трохи — й зацвітуть морелі,
і облетять, як сон кореневищ.
Війна малює кров’ю акварелі.
Її палітра — попіл пожарищ.
Її пейзаж — руйновище кварталів.
Порожніх вулиць вицвіла пастель.
Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
якийсь тюльпанчик раптом проросте.
“У нас вже підриваються на мінах”
У нас вже підриваються на мінах.
В полях по обрій брухту і броні.
У нас стрічають люди на колінах
своїх убитих хлопців на війні.
Росли, росли — і виросли хлоп’ята.
Чиїсь кохані і чиїсь сини.
Щоб Україна не була розп’ята,
пішли боротись, — хто ж, як не вони?!
Господь їм сил подвоїв і потроїв.
Здолали все, подужали заброд.
Так виникає нація героїв.
Так постає з населення народ.
Ця ніч була загрозлива і темна.
І так хотілось тиші і тепла!
А вибух був — як жовта хризантема,
що на пів неба раптом розцвіла.
Струснуло стіни і двигтіло довго ще.
Сирени вили, блискало на склі.
То що — тікати? Бігти в бомбосховище?
А не діждав би фюрер у кремлі!
Хай сам боїться — він уже вчорашній.
Посіють бомби — ненависть пожнуть.
Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть.
Підкрадається лихо нечутними кроками.
Але раптом зненацька зупиниться мить.
Почорніє село обгорілими кроквами.
І на білому світі війна загримить.
Захлинаються кров’ю і димом світанки.
Вигинає імперія хижий хребет.
По дорогах повзуть розчепірені танки.
Причаїлася свастика в літері Zet.
А ще світяться хатки в зимовій завії.
Ще не знає ніхто, що йому на роду.
Лиш над Києвом очі святої Софії
спопеляють навіки новітню орду.