Красиві патріотичні вірші до сліз, які потрібно прочитати кожному
Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
Матері ласкаві очі
і долоні рідні-рідні
вперше ти побачив, хлопче,
тут, у нашій Україні.
Білу хату, вікна сині,
сонце, ліс, потоки рвійні –
вперше ти побачив, сину,
теж у нашій Україні.
І стежина прибережна,
шлях широкий, друзі вірні –
все тобі відкрилось вперше
тут, у нашій Україні.
І тому, як рідну матір,
дорогу твою, єдину,
як весну, пісні крилаті –
так любімо Україну.
Босоніж стежка побіжить
левадою в городи…
Як любо тут, як славно жить
серед цісї вроди.
Кохаю край наш дорогий,
що зветься Україна.
Вітчизні хочу я своїй
зрости достойним сином.
Є в світі зваби немалі,
цікава стежка кожна…
Але до рідної землі
збайдужитись не можна.
Люби, шануй, піднось до зір
її пісні і мову.
Нема солодшої, повір,
за неї, пречудову.
Вона так гарна, сяє так
Святою, чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любові, щирості, спокою.
Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стільки лиха
Знесла, що квилить лихо те
В її кождіській пісні стиха.
Її пізнавши,чи ж я міг
Не полюбить її сердечно,
Не відректися власних втіх,
Щоб їй віддатись доконечно?
А полюбивши, чи ж би міг
Я божую її подобу
Згубити з серця, мимо всіх
Терпінь і горя аж до гробу?
І чи ж перечить ся любов
Тій другій а святій любові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови?
Ні, хто не любитть всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
Чуєш кате, бійся засинати,
Бо маленький хлопчик з Ірпеня
Прийде уночі, щоб нагадати,
Як вмирала вся його сім’я,
Коли ти прийшов у їхню хату,
Біль і крик у маминих очах…
Їхній крик повік буде лунати
У твоїх, перевертню, вухах!
Він буде ходити за тобою,
Крок за кроком, кате, щоб ти знав!
Бійся!.. Не дадуть тобі спокою,
Душі, тих, що ти закатував…
І буде суд, «велікая росія»
Хоч ні, твоє «московія» ім’я,
Сповна пожнеш, усе, що зараз сієш,
І вип’єш все вготоване до дна!
Тебе нема, «велікая росія»
Давай на чистоту – і не було,
Споконвіків обман – твоя стихія,
Завмерлий кадр фальшивого кіно…
Поцуплений сценарій у сусіда,
Що не мовчить – відстоює своє,
І впали декорацій піраміди,
І світ побачив істинну тебе…
І буде суд, московіє імперська,
Найвищий суд, якого не минеш,
За кров невинну, що рікою ллється,
На вічні муки віддана будеш…
Іду я луками, між трав
Я пахощі вдихаю літа
І де б я, досі, не блукав
На цій землі я хочу жити.
Цю землю хочу обіймать,
Гриби збирать, траву косити
Нічого кращого не знать,
А лиш її весь вік любити.
Ти друже, скажеш: – Тут не рай,
І зовсім тут не легко жити.
– Це так. Та мене не питай,
Чому я десь буду тужити.
Я й сам не знаю. Та ношу
Оцю любов вже довгі роки.
І вірність їй я збережу,
Доки живу і мислю доки.
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полю
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
Весна змінила цьогорічні плани:
Щитом зі снігу вкрилася в імлі,
Немов забинтувала свіжі рани
Катованої ворогом землі.
З-під снігу пролісок проклюнувсь голий –
Частить від холоду серцебиття…
Цей ніжний паросток – тонкий і кволий,
Та в нім – невтримний поклик до життя.
Така невичерпна жага любові
В цій квітці, постраждалій без вини,
Що світлий дух її напоготові
Прискорити агонію війни.
Життєвий пагін пробиває мури:
Народжується в укритті дитя…
Звучить спів миру в Божій партитурі,
І Віра переможе небуття!
Прости мене, Боже, що так зневажаю!
Що ненависть в мене до ворога є,
Та як мені бути з цим, Боже, не знаю?!
Коли розривається серце моє.
Вбиває дітей він, руйнує країну,
Стріляють ракети по мирній землі.
Він нищить щоденно мою Батьківщину
Він знищує, Боже, творіння твої!
Усюди стріляє в садочки і школи,
Немає в нім зовсім ні краплі жалю.
Він атомну станцію тримає в облозі,
Щоб погубити планету Землю.
Прости мене, Боже! Насмілюсь, попрошу!
Нехай покаяння до нього прийде,
Нехай відповість, згідно діл своїх, Боже!
І свої війська він від нас відведе.
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.